Один із ключових баскетболістів України останнього десятиріччя розповідає про своє життя-буття
Сьогодні чоловічу баскетбольну суперлігу важко уявити без легіонерів, до послуг яких звертаються навіть ті клуби, якi зовсім не претендують на чемпіонське звання чи єврокубкові успіхи. На зорі ж незалежного баскетболу теж не бракувало видовищних поєдинків, і майстерність плеяди виконавців, підготовлених ще за союзних часів, дозволяла спокійно обходитися без іноземних гравців. По-різному склалася доля провідних «піонерів» українського чемпіонату. Багатьом забракло наполегливості, везіння, менеджерського досвіду або ж не пощастило зі здоров'ям, щоб успішно влаштувати свою кар'єру у сильному європейському клубі чи навіть у НБА.

Ще з тих часів залишилися одна традиція, яку започаткував один із «батьків» ФБУ Борис Корбан — влітку всі старі друзі-суперники, хоч би де вони проводили сезон і навіть якщо завершили кар'єру, гуртуються в команди і проводять турнір на березі Дніпра у Києві — «Кубок Гідропарку». І що може бути кращим для популяризації баскетболу, ніж можливість для аматорів пограти поруч зі знаними майстрами? На цьому майданчику під відкритим небом кореспондентові «УМ» і вдалося дізнатися, чим сьогодні живе такий непересічний баскетболіст, як Олександр Лохманчук.

Без вражаючих польотів під щит цього «важкого» форварда, а часом і центрового (зріст — 208 см), важко було уявити збірну України часів становлення. Він достатньо потішив київську публіку своєю майстерністю, після чого грав у Туреччині, Франції, Італії та Німеччині. Саме в останній країні на нього чекали неприємності — з того моменту, як він у липні 2004-го підписав контракт із «Бамбергом». У вересні того року Олександр прибув у розпорядження цього клубу, виконавши всю програму підготовки. Але медики прискіпалися до аналізів українця, які були виправдані через передсезонні навантаження, і зажадали розірвати стосунки з гравцем. Звичайно, Лохманчук, маючи діючий контракт на руках, в якому записано, що клуб виплачує у такій ситуації всю суму, почав відстоювати свої права у суді. Тяганина призвела до того, що наш баскетболіст узяв тривалу паузу в активних виступах, підтримуючи форму в київському «Будівельнику», де він провів свої, напевно, найкращі роки. Зі спогадів, як він потрапив до знаної ще у СРСР команди, і розпочалася наша розмова.

— Олександре, якщо не помиляюся, у складі «Будівельника» ти з'явився в доволі юному віці?

— Так, ще в 16 років. Мене запросив головний тренер команди Зураб Хромаєв. За рік до цього «Будівельник» став чемпіоном СРСР, перемігши у драматичному фіналі каунаський «Жальгіріс» завдяки феноменальному кидку Олександра Волкова на останній секунді. Але Волкова і Білостінного, коли прийшов у команду, я вже не застав. Натомість продовжували грати інші чемпіони — Юрій Косенко, Андрій Подковиров, Андрій Шаптала, з'явився Євген Мурзін. Тож я встиг пограти в одному з найсильніших чемпіонатів на континенті, радянському, й одержати досвід спілкування з гравцями того покоління.

— А незабаром і сам досить швидко вийшов на перші ролі в команді...

— Це було трохи пізніше, а до цього я набував досвіду у Харкові, два сезони виступаючи за команду ТІІТ. У Києві ж тоді зібралася досить гарна команда з гравців практично одного віку.

— Та й пішли ви всі майже одночасно.

— Так, після чемпіонату Європи 1997 року. Особисто я хотів вже змінити щось у кар'єрі — пограти у зарубіжному клубі, заробити грошей. Цілком нормальне, як на мене, бажання для баскетболіста у розквіті кар'єри. Тим більше, що у мене народилася донька.

— Звичайно, але це дало декому підстави звинувачувати гравців збірної у тому, що вони на Євро-97 «продавали» себе, не особливо турбуючись про результат.

— Ми грали, як могли. Поступилися сильній збірній Іспанії — господарям турніру. Після цього була прикра поразка від німців і перемога над хорватами. Шкода, але чудова гра проти балканців не принесла нам турнірних дивідендів. Але ж, справді, ми грали проти кращих команд континенту, які не мали у себе тих проблем, що існували в нашому баскетболі.

— І все ж той континентальний чемпіонат тобі запам'ятався, бо після нього розпочалася закордонна сторінка життя.

— Я поїхав в Італію, де виступав за «Варезе». Клуб надав «Мерседес» та трикімнатну квартиру, навколо були доброзичливі люди. Я взагалі швидко закохався в цю країну, проте продовжити там кар'єру не вдалося через травму. На відміну від деяких наступних клубів, у Варезе, що розташований за 40 км від Мілана, під час лікування травми я не помітив жодного «кривого» погляду від команди чи фанатів. І все ж розрив хрестоподібної зв'язки та пошкодження меніску вибили мене на півроку, після чого важко було швидко вийти на свій звичний рівень.

— Крім шансу закріпитися в Італії, травма завадила і здійсненню заповітної мрії будь-якого баскетболіста.

— Так, саме літом того року я планував поїхати до тренувальних таборів в Америці. Хоча можливість переїхати за океан була ще років за п'ять до цього, коли кликали у студентську лігу. Не знаю, чи жалкувати, що тоді стримав себе. У принципі, є чимало прикладів, коли баскетболіст вчився у США, але не пробився в НБА. Щоправда, стати одним із кращих у Європі після американської школи точно можна.

— Після цього ти з одного «гарячого» чемпіонату перебрався в інший — турецький...

— «Фенербахче» тоді був суперклубом, який представляв стамбульський район Каламіс. Вони тоді вважалися ледь не найбагатшими в Європі і могли легко запросити до себе мегазірок. Мені довелося пограти разом з американцями Махмудом Абдул-Рауфом і Конрадом Макреєм, хорватом Жаном Табаком, словенцем Марко Міличем. Пам'ятаю, що під час локауту в НБА в сезоні 1998—1999 жовто-чорну форму турецького клубу ледь не вдягнули такі зірки заокеанської ліги, як Маркус Кембі і Джон Слейтер.

Потім я повернувся до Італії, де грав за команду другої ліги «Сік'єзі». Далі були німецькі клуби «Байєр» і «Франкфурт» та французький «Нансі». Загалом мої закордонні вояжі тривали шість років і завершилися у 2003-му. Що вдієш, так склалося, що довелося часто змінювати клуби і країни. Найупевненіше я почувався «Байєрі», де набирав чимало очок і відчував довіру тренера.

— Проте найсильнішим у ті часи все ж був італійський чемпіонат...

— Так, але там у мене не склалося, як я вже казав, через травму. А зірок там і справді не бракувало. В одному з поєдинків я персонально діяв проти знаменитого американця Домініка Уїлкінса, який свого часу грав за «Атланту хоукс».

— Дивно, що з таким досвідом після повернення в Україну ти, за великим рахунком, так і не заграв.

— Андрій Подковиров запрошував у маріупольський «Азовмаш», але до підписання контракту справа не дійшла. Була розмова з президентом «Києва» Олександром Волковим про те, щоб пограти за цей клуб два-три роки і завершити в ньому кар'єру. Але прийшов італійський тренер, який зламав ці плани. Минулого року я трохи виступав за свій рідний «Будівельник», проте знайти спільну мову на майданчику з молодими хлопцями було не так просто. Попри це, хочу висловити велику подяку Євгену Мурзіну, який надає можливість підтримувати фізичну форму в «Будівельнику», більше того, переконує мене не зменшувати навантаження.

— А як, на твій погляд, виглядає перспектива колись відомого в Європі київського клубу?

— Важко сказати — все залежить від фінансування. Років десять тому це були одні суми, а зараз значно більші. Звичайно, хотілося, щоб «Будівельник» знову відродився.

— Тим більше, що, як кажуть, Мурзін на сьогодні — найсучасніший український тренер?

— Він прагне знайти щось нове, змінити старі стереотипи тренувань, налагодити швидкісну і гармонійну гру. Він не соромиться розпитувати, цікавитися новими віяннями. Коли я грав у Німеччині чи Франції, то привозив Мурзіну на його прохання касети, книги. За таким мислячим наставником майбутнє.

— І він міг би очолити збірну України?

— Думаю, що цілком. Результат останнього виступу національної збірної повністю закономірний — на краще не варто було й розраховувати. Перед чемпіонатом керівництво відмовилося від групи вікових гравців. Хоча, на мій погляд, Леонід Яйло, Микола Хряпа, Олександр Окунський та Григорій Хижняк могли б підсилити збірну. Курс на омолодження ще міг би себе виправдати у відбірковому циклі, а у фінальній частині першості Європи багато вирішував досвід гравців. Я не вважаю наше покоління «старим». У французів, наприклад, грає Антуан Рігодо, який старший за нас на два роки!

— Судячи з інтонацій, ти ще маєш бажання зіграти за збірну?

— Звичайно, було б добре перевірити свої сили у складі збірної на якомусь турнірі — це допомогло б мені визначити свою подальшу долю. А взагалі, повертаючись до теми збірної, зауважив би, що навіть повернення досвідчених гравців — не панацея, бо потрібно змінювати стиль національної команди. Збірна не прогресує ще й тому, що в нашому чемпіонаті занадто багато легіонерів, які не дають розкритися місцевим талановитим хлопцям. Я інколи ходжу на матчі «Будівельника», і, як на мене, цікавіше дивитися на гру українських хлопців. Тому для збереження національного баскетболу потрібна квота на легіонерів у два-чотири чоловіки.

— А ще, вочевидь, інакше потрібно ставитися до дитячого баскетболу?

— Звичайно, адже я починав грати у Керчі, і з дитячою командою ми об'їздили майже весь Радянський Союз. А зараз деяким дитячим командам з периферії проблематично виїхати навіть до Києва, але ж без ігрової практики підвищувати майстерність неможливо.

— Які особливості Лохманчука-гравця ти виокремив би сам? Крім, звичайно, всім відомої стрибучості.

— Я завжди, попри назву «важкий» чи «потужний» форвард, прагнув не поступатися «маленьким» гравцям у швидкості, міг пресингувати, робити перехоплення. А ось ведення м'яча — не мій козир, мабуть, через зріст.

— Багато хто пам'ятає і твої триочкові серії, а яка запам'яталася найбільше?

— Коли грав за харківський ТІІТ проти іспанської «Сарагоси» в єврокубках з 15 дальніх кидків вдалося закинути 10. Щоправда, перших п'ять спроб були невдалі, і я міг цілком стати антигероєм матчу. У другій половині зустрічі все змінилося, і я набрав загалом 52 очки — це мій рекорд результативності.

— Олександре, і все ж не можу не запитати, що далі? Можливо, варто спробувати себе тренером?

— Я справді пройшов різні школи, бачив у дії багатьох цікавих наставників і в голові накопичилися певні знання. Проте я ще не замислювався над завершенням кар'єри, бо готовий ще виходити на майданчик. Хотілося б завершити кар'єру у гарній команді, непоганому чемпіонаті. Думаю, сили і майстерність у мене для цього є. | 2006-07-14 14:28:42